forkredit.com | | vivaspb.com | finntalk.com

   Останній дзвоник. Футбол. Фінал. Свято Трійці. Наш Короп буяє в зеленому ніжному вбранні. Сонце ласкаве, поруч рідні люди, всі турботи геть. Ми радіємо життю! Воно таке прекрасне!
Вмикаємо телевізор. Концерти, розваги, обіцянки політиків. І внизу екрану «біжать» новини - на Донбасі знову обстріли. Загинуло двоє наших, п’ять ранених. Та ми вже звикли – геть погані думки.
Та не хочуть вони летіти геть, оті «думи мої думи». Вдивляюся в обличчя чергової жертви війни, яка шматує мою Україну. Вісімнадцятирічний хлопець. Хто ж тебе туди пустив, дитино? Як батьки перенесуть це горе? Як ЦЕ можливо пережити?
… Чомусь так хочеться зателефонувати Владиславу Вороб’ю - туди, на передову. Недавно знайшов його прізвище в інтернеті у списках нагороджених бойовими нагородами.
Довгі гудки… «Слухаю, Любомировичу…» На диво втомлений і «старий» голос - як для двадцятирічного хлопця. Прошу «скинути» пару фоток... «Добре, але пізніше. В нас тут неспокійно».

    Владислав Воробей. Він є рідним і для жителів Рождественського – звідти батьки і вся родина.
І для жителів Коропа. Тут ходив у школу, тут – друзі і батьківський дім.
Владислав – дуже хороший футболіст. І вже в юному віці став організатором команди Рождественського.
Після дев’ятого класу вступив у Чернігівський військовий ліцей, далі – Глухівський педуніверситет.
І – несподівано – АТО. У 18 років.

   Вечір. Дзвінок від Владислава. В даний час у Донецьких степах тихо-тихо…
     Владік, ти міг спокійно вчитися ще п’ять років. Для чого тобі війна?
- А хто повинен захищати мою Батьківщину? Для мене звук Державного Гімну – це не просто слова. Йшла війна, гинули хлопці, в тому числі з Коропщини. Я знав, що повинен бути там. По-іншому вважав би себе боягузом?
- Ну і як батьки?
- Тато служив у поліції – він мене зрозумів. Він пишається мною. А мама… Мама плакала…
Я підписав контракт на три роки. Два вже позаду. Спочатку було навчання в Десні два місяці. Далі – донецький напрямок. Через неділю після приїзду вже був на передовій.
- В армії дисципліна, нема свободи. Тобі не хотілось все кинути на початках?
- Ні, не хотілось. В ліцеї я до всього звик. Армія і дисципліна – це моє.
     Владиславе, коли в Коропі гроза, хочеться заховатись від блискавок кудись далеко. А там – по тобі стріляють грізною зброєю. Перші дні? Не було страшно?
- Страху, на диво, не було. Було навіть цікаво. Страх появився тепер, через два роки. Переживаю, в першу чергу, за підлеглих. І за маму. У випадку чогось – вона не переживе.

   Страх… З ним ми боремось. З думками, зі своїм тілом, яке не хоче часто йти під обстріли. Ми всі віримо в Бога, у його захист. І віримо в долю: що має бути, те й станеться. «Філософи», які багато думають, тут довго не живуть. Від поганих думок можна дурниць наробити.
Тут кожен знає, на що йшов.
     Владиславе, у яких військах ти служиш?
- Служу у військах спеціального призначення. Є командиром відділення протитанкового взводу.
- Ти такий молодий – і командир відділення? Тобі підчиняються старші за віком підлеглі?
- Вік тут не має ніякого значення. Головне – фахова підготовка. Бачать, що ти розбираєшся у всьому – будуть поважати. Любомировичу, тут все по-іншому. Хто тут не був, не може зрозуміти. Тут йде справжня війна. Ми – на передовій – всі один за одного. Ми – брати. Від кожного окремо залежить життя всіх. Уявіть тільки, яка відповідальність на вартових! Ми тут спокійно спимо по дві-три години. Команда – і миттєва готовність до бою. Зараз постійно стріляють. Коли місцеві ополченці – це пів біди. Та лінією фронту їздять мобільні російські артилерійські групи. В них – сучасна зброя. Часто стріляють із заборонених калібрів. 24 квітня нас градами обстріляли… Коли ми стріляємо – думаємо куди, це наша земля, нам жаль і людей, і будинків. Чужинці гатять куди попало – їм все одно: школа це чи мирний будинок.
    Ви відповідаєте?
- Коли було АТО, не було оперативності. По тобі стріляють, а ти телефонуєш, просиш дозволу «згори» на вогонь у відповідь. Зараз - коли почалася Операція об’єднаних сил – командир сам приймає рішення. Відповідаємо миттєво. Часто – після артпідготовки – ворог йде у наступ. Та ми не підпускаємо їх ближче ніж на 200-300 метрів.
    Що робите у вільний час?
- В нас є Wi-Fi, телевізор на польській антені (Т2). До речі, годують нас дуже добре, волонтери на свята ще й щось домашнє передають.
    Побачив твої фото у бліндажі. Тісно. Як вам там живеться?
- Звичайно, це не міська квартира. Але в бліндажі тепло взимку, прохолодно влітку. Мені зручно. Набагато краще, ніж в палатці. В нас є баня «на колесах». Є сучасне озброєння. Армія зараз зовсім не та, яка була в 2014-му. До нас новачки приходять вже навченими спеціалістами.
    Коли тобі було найважче за ці два роки?
- Найважче було два рази…
В минулому році тато потрапив у лікарню з важкою хворобою – я так переживав.
І зовсім недавно… Я був у полі, коли почався обстріл із забороненого 122 калібру. Заховався під деревом, та в останню мить залишив там речі і побіг шукати інше укріплення. Через пів хвилини снаряд попав у те дерево, з моїх речей нічого не залишилося… А я все думав: як там мої хлопці?
    Під час відпустки ти подарував рідній команді нову футбольну форму?
- Хотілось щось для них зробити. Гроші не мають для мене жодного значення. Не гулялося мені вдома під час відпустки, хотілось до хлопців. Переживав за них.
    Які в тебе плани на майбутнє?
- Які можуть бути плани? Тут ніхто нічого не планує. Прожив день – і добре. Хоча… Хочу перевершити татові спортивні досягнення. Він Жовтневе десять разів приводив до звання чемпіонів району з футболу.

Так хочеться, щоб в Україні був мир. Щоб молоді хлопці – ще діти – радували нас спортивними досягненнями, а не бойовими нагородами. Щоб «Шахтар» грав свої матчі на «Донбас Арені» під звуки «Ще не вмерла Україна…», а «Зоря» - в Луганську.
А Владиславу – цьому мужньому воїну – бажаю живим і здоровим повернутися додому.
Це вже зовсім не той веселий хлопець, до якого ми звикли. Його юна душа пошматована втратами побратимів, відповідальністю, обстрілами…
Ми тебе чекаємо!